Березень 17

Іван Самойлович став єдиним гетьманом Правобережної та Лівобережної України

Ivan_Samoylovych-218x30017 березня 1674 року на Генеральній раді в Переяславі правобережний гетьман Михайло Ханенко склав свою булаву, визнавши цим гетьмана Лівобережжя Івана Самойловича єдиним гетьманом всієї України.

 

Самойлович vs Дорошенко

На козацьку нараду в Переяславі приїхали командири десяти Правобережних полків. Не сповістивши про це свого гетьмана Петра Дорошенка, Канівський, Білоцерківський, Черкаський, Корсунський, Паволоцький, Кальницький, Уманський, Брацлавський, Подільський і Могилевський полки зі своїми містами й селами оголосили про підпорядкування гетьману Самойловичу та Росії. Відтак, той став єдиним гетьманом Правобережної та Лівобережної України, адже становище Дорошенка стало безнадійним.
Проте правобережний гетьман не втрачав надії та звернувся по допомогу до татар і турків. Саме їхні війська й почали «втихомирювати» зрадницькі землі. Однак жорстокі методи розправи над українським населенням відвернули від Дорошенка його останніх прихильників-козаків. Урешті-решт, у вересні 1878-го загони московського війська з полками Самойловича оточили козацьку столицю Чигирин і примусили Дорошенка зректися булави. Іван Самойлович став повноправним гетьманом над усім Військом Запорозьким.

Ґарантія вірності

1672 року, на Конотопській раді Війська Запорозького, при обранні Самойловича гетьманом перед Москвою стояла проблема забезпечення вірності російському царю нового голови Лівобережної України, оскільки зради гетьманів траплялися досить часто. Так, попереднього гетьмана Дем’яна Многогрішного (1669-1672) було усунуто від гетьманства й заслано до Сибіру саме за таким звинуваченням.
Щоби ґарантувати вірність нового гетьмана йому через царську грамоту 1673 року було наказано надіслати двох синів до Москви для проживання. Тож сини гетьмана Семен, Яків і Григорій, змінюючи один одного, жили в столиці з вихователями та вчителями. Вони отримували за рахунок державної скарбниці все, що їм було необхідно для життя, а також гроші на особисті витрати. А коли 1678-го Яків Самойлович подав чолобитну про те, щоби йому давали рейнського вина стільки, скільки перш отримували двоє його братів, то й це його прохання задовольнили. При від’їзді з Москви до гетьманської столиці Батурина гетьманських синів задарували хутрами та цінними речами.

Інформаційний канал

Іван Самойлович і без того не раз довів свою вірність Росії. Він разом із воєводою Ромодановським очолював російсько-українську армію під час походів проти гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка в 1673, 1674, 1675, 1676 рр.., при відбитті чигиринських нападів турецько-татарських військ у 1677 і 1678 рр.. під час російсько-турецької війни 1677-1681 рр.. Нарешті, спільно з князем Голіциним Самойлович керував російсько-козацьким військом у першому кримському поході (1687 р).
У згаданих кампаніях гетьман проявив свій полководницький талант як у тактичних, так і в стратегічних питаннях. Крім того, Іван Самойлович обмінювався з Москвою інформацією про стан справ у Речі Посполитій, Османській імперії та в Правобережній Україні. Так, у межах організації відсічі османсько-кримським військам під час чигиринських походів (1677, 1678) гетьман посилав у степ роз’їзди козаків для взяття «язиків». Про ситуацію в Речі Посполитій і рішення сеймів Івана Самойловича інформували його агенти, в ролі яких найчастіше виступали купці. Про стан справ у Правобережній Україні йому повідомляли як жителі Лівобережної України, що їздили на протилежний берег Дніпра, так і мешканці Правобережжя, що співчували Самойловичу. Усі зібрані дані він негайно відправляв до Москви. У відповідь зі столиці йому повідомляли інформацію, що надходила з інших джерел (від воєвод, від агентів тощо).

Ані кроку без Москви!

Навіть з іноземними посадовими особами й монархами Іван Самойлович листувався з дозволу й за завданням російських царів, так як, згідно з російсько-українськими договірними статтями, не міг це робити без відома Москви. Так, у Переяславських статтях 1674-го записано, що ні гетьман, ні представники козацької старшини не мали права самовільно зноситися з іноземними государями. Листи, отримані гетьманом від польського короля або кримського хана мали нерозпечатаними відсилатися в Москву. За Конотопськими статтями (1672 р.), гетьману заборонялися будь-які “зносини” з іноземними офіційними особами без відома центральної влади.
Найбільш цінним для Москви було листування Івана Самойловича з кримським ханом і кримськими посадовцями, волоським і молдавським господарями. Так, улітку 1681 року гетьман прислав у російську столицю грамоти молдавського господаря Олександра Богуша та його секретаря, де йшлося про наміри турецького султана щодо ратифікації укладеного того ж року Бахчисарайського миру між Росією й Османською імперією.
Єдиний випадок, коли гетьман порушив договір із Москвою і з власної ініціативи написав листа до іноземного монарха, трапився 1686 року. Адресатом гетьманського “листа” був польський король Ян III Собеський, якого Самойлович просив передати до складу Росії спустошені війнами землі Правобережної України. Такий учинок гетьмана був пов’язаний із тим, що він не міг змиритися із закріпленням земель по правому березі Дніпра за Річчю Посполитою умовами “Вічного миру” (1686 р.). Гетьман тоді просив у російських царів прощення й отримав його.

Не склалося…

Нагородою Іванові Самойловичу за таку вірність була підтримка з боку Москви у внутрішньополітичній боротьбі. Разом із політичним майстерністю самого гетьмана це дало йому змогу протриматися на гетьманській посаді довше, ніж будь-якому іншому українському гетьману другої половини XVII ст., – 15 років.
Так, 1676-го на І.С. Самойловича подав цареві донос стародубський полковник П. Рославець, звинувативши гетьмана в порушенні російсько-українських договірних статей. Полковник був виданий Війську Запорозькому для суду “за військовим звичаєм і правом”. Однак коли суд старшинської ради засудив Рославця та його спільника протопопа Адамовича до смертної кари, то гетьману з Москви прийшла вказівка відіслати змовників у столицю, звідки їх було відправлено до Сибіру. Крім того, російські царі незмінно ставали на бік Самойловича в конфліктах із Запорізькою Січчю. Москва підтримувала його в протистоянні з гетьманом Дорошенком (1665-1676 рр.).
Утім, в Івана Самойловича від самого початку не склалися стосунки з “Державних посольських справ оберегателем” князем В. Голіциним. А особливо все ускладнилося, коли гетьман не прийняв “Вічного миру” (1686 р). 1687 року, по закінченні невдалого 1-го кримського походу боярин дозволив супротивникам гетьмана зі старшинського середовища заарештувати очільника Війська Запорозького. Потім царською грамотою Самойловича було відсторонено від гетьманського уряду. Таким чином князь Голіцин спробував перекласти провину за невдалий похід на гетьмана.

Джерело

Facebookgoogle_pluslinkedinmail


2015. All rights reserved.

Оприлюднено 17/03/2016 Nadia_Halushka в категоріі "ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР", "Події

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *