Березень 14

Рада послів Антанти визнала Галичину частиною Польщі

В Парижі 14-15 березня 1923 р. Рада послів (амбасадорів) держав Антанти остаточно затвердила права Польської держави щодо окупованої нею у 1918 р. території Галичини.

250px-ЗУНРГаличани намагались у 1918-1923 роках створити власну державу легітимним шляхом, дотримуючись норм міжнародного права та рахуючись із реаліями світової політики. Щоправда, часом треба було виявляти власну ініціативу і здійснювати політику доконаних фактів. Але таку політику прощають лише переможцям, а з переможеними ніхто тоді не хотів рахуватись.

18 жовтня 1918 року у Львові в Народному домі на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького й буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду. УНРада стала політичним представницьким органом українського народу в Австро-Угорській імперії. Наступного дня УНРада, спираючись на право народів на самовизначення, проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття.

В ніч на 1 листопада малочисельні українські військові загони та добровольці, очолювані сотником Дмитром Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у Львові. Першого листопадового дня делегація УНРади на чолі з Костем Левицьким отримала владні повноваження від намісника Ґаліції та Льдомерії генерала Гуйна. Геніальна імпровізація у галицькій столиці вдалась, але було втрачено кілька днів і не підготовлено як слід перейняття влади одночасно по всій Галичині та Буковині. Не поспішали галичани також створити власний уряд — лише 13 листопада було створено Державний Секретаріат ЗУНР. Через це полякам вдалось здійснити у Львові антиукраїнське повстання, а також зайняти Перемишль та інші ключові пункти для наступу на Львів і Галичину.

Поляки і чехи одночасно з українцями відроджували свої держави на уламках Австро-Угорщини, Росії та Німеччини. Але вони вчасно переорієнтувались, зробивши ставку не на Відень і Берлін, а на переможців у світовій війні – Антанту, блок європейських держав (Великобританія, Франція, Російська імперія), який сформувався в 1904–1907 рр. для протидії Німеччині та Австрії.

Це було враховано Антантою під час повоєнного облаштування Європи на міжнародній мирній конференції у Парижі, яка проходила з перервами від 18 січня 1919 до 21 січня 1920 року. На конференцію було запрошено делегації з 27 країн, з яких 10 брали безпосередню участь у війні, 14 формально знаходились у стані війни з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією (фактично допомагали лише економічними засобами) і 3 новостворені держави.

 

Велика четвірка: Девід Ллойд Джордж, Вітторіо Орландо, Жорж Клемансо, Вудро Вільсон
Велика четвірка: Девід Ллойд Джордж, Вітторіо Орландо, Жорж Клемансо, Вудро Вільсон

Провідну роль на конференції відігравала “Рада чотирьох”, до якої входили глави урядів: президент США Вудро Вільсон, прем’єр-міністри – Франції Жорж Клемансо, Великої Британії – Девід Ллойд Джордж, Італії –Вітторіо Емануеле Орландо.

Внаслідок роботи конференції були підготовані: Версальський мирний договір з Німеччиною (підписаний 28 червня 1919 року), Сен-Жерменський мирний договір з Австрією (10.09.1919), Нейїський мирний договір з Болгарією (27.11.1919), Севрський мирний договір з Туреччиною (10.8.1920),Тріанонський мирний договір з Угорщиною (4.06.1920). Всупереч запевнень переможців про справедливе вирішення міжнародних проблем та пошанування права націй на самовизначення, за Сан-Жерменським мирним договором Буковина залишалась у складі Румунії, а Закарпаття, за Тріанонським договором, передавалося Чехо-Словаччині.

Важливе місце в роботі Паризької мирної конференції займали питання визнання держав, які перебували в процесі утворення. Покладаючи великі надії на справедливе післявоєнне вирішення національного питання на конференцію держав-переможниць, у Париж приїхали делегації з новоутворених країн Балтії, Кавказу й України. Але конференція проходила переважно без участі самих зацікавлених держав, представників яких лише спорадично запрошували на деякі засідання, не стільки, щоб вони представили свої міркування, а скоріше, щоб вислухати вердикт великої “четвірки”.

Українська делегація на конференції була спільною від Української Народної Республіки і Західної Області УНР. Її очолював Григорій Сидоренко. Заступником голови призначено Василя Панейка – державного секретаря закордонних справ ЗО УНР. Навесні 1919 в Париж прибула спеціальна делегація на чолі з Дмитром Вітовським та Михайлом Лозинським, яка за дорученням Державного Секретаріату ЗО УНР мала домагатись припинення агресії Польської держави проти ЗУНР.

До Варшави і Львова навідувалися спеціальні комісії для вивчення питання щодо припинення українсько-польської війни 1918–1919 рр., однак вони приїжджали “з польського боку” і були наперед налаштовані проти ЗУНР та УНР як колишніх німецьких союзників та “більшовиків”.

І хоча уряд ЗО УНР прийняв 13 травня 1919 року запропоновані місією генерала Боти невигідні умови перемир’я, які залишали Львів на польському боці, поляки їх відкинули. Найбільш непримиренну позицію щодо визнання української державності займала французька делегація на чолі з Клемансо. Його плани про створення в післявоєнній Європі держав, які були би складовою частиною “санітарного кордону” проти більшовизму і одночасно під егідою Франції стали майбутніми союзниками проти Німеччини, збігалися з намаганнями польської, чехословацької і румунської делегацій включити якнайбільше українських територій у склад своїх країн.

Більш виважений підхід до вирішення українського питання, займала англійська делегація очолювана Ллойд Джорджем, який різко виступав проти анексії українських земель Польщею та висунув принцип: “не віддавати Польщі непольські території”.

За ініціативою британської делегації 8 грудня 1919 року було прийнято “Декларацію Верховної Ради союзних і об’єднаних держав з приводу тимчасового кордону Польщі”, яка залишала Польській державі землі, населені переважно поляками (за винятком частини українських етнічних територій – Лемківщини, Посяння, Підляшшя, Холмщини до так званої “Лінії Керзона“)

А перед тим, 25 червня 1919 року, Антанта визнала за Польщею право тимчасово окупувати Галичину, “щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд”.

Після того, як Симон Петлюра погодився на польську окупацію Галичини та Волині, союз УНР та ЗУНР фактично розпався. У ніч на 16 листопада 1919 диктатор ЗО УНР Євген Петрушевич виїхав із Кам’янця-Подільського й через Румунію та Чехословаччину дістався до Відня. Там у 1920 р. було створено екзильний (еміграційний) уряд – Колегію уповноважених диктатора ЗУНР.

Делегації цього уряду намагалась вести переговори в Парижі щодо ліквідації польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і визнання незалежності ЗУНР, брали участь у роботі міжнародних конференціях у Женеві (1920) та Генуї (1922).

Після укладення Ризького договору 1921 року між

Порівняння кордонів Польщі після Другого подлу та Ризької мирної конференції
Порівняння кордонів Польщі після Другого подлу та Ризької мирної конференції

Польщею і Радянською Росією, за яким західноукраїнські землі входили до складу Польської держави, український еміграційний уряд висловив протест у Лізі Націй. Рада Ліги Націй на засіданні 23 лютого 1921 в Парижі змушена була наголосити, що сувереном Галичини за міжнародно-правовими нормами залишилися країни Антанти, а Польща здійснює лише її тимчасову військову окупацію (її термін міг тривати 25 років). Питання державного та правового статусу Галичини передано на розгляд Раді послів держав Антанти.

Польський уряд намагався переконати держави Антанти у своєму лояльному ставленні до галичан обіцянками надання автономного статусу цьому краю, відкриття українського університету…

Як згадував «сірий кардинал» галицької політики, довірена особа Андрія Шептицького, отець-мітрат Тит Євген Столобут де Войнаровський (1856–1938), у 1921 р. він вів розмови з прем’єр-міністром Польщі (очевидно, з Вінцентом Вітосом, що походив зі Західної Ґаліції) щодо «проєкту федерації галицько-українського народу з Польщею».

У свої спогадах Войнаровський писав, що польський прем’єр тоді обіцяв: “Східня Галичина дістає цілковиту самостійність в управі своєї цілої території”

Nationalities_in_Second_Polish_Republic_ca._1931Невідомо, ще, як би поляки виконували цю новітню «Гадяцьку угоду», але на вимогу польського уряду Рада послів Антанти 15 березня 1923 року прийняла остаточне рішення: «Враховуючи, що польський уряд звернувся 15 лютого 1923 р. до Конференції послів із проханням, щоб держави, представлені на Конференції, використали своє право, враховуючи, що Австрія відмовилася від прав на територію поза кордонами Австрії, враховуючи, що Польща визнає, що в етнічних кордонах Східної Галичини потребує режиму автономії… Конференція послів вирішує визнати за Польщею всі права суверена на територіях, розташованих між вищеозначеними кордонами й іншими кордонами польської території, з урахуванням положень Сен-Жерменського мирного договору щодо зобов’язань, які несуть країни, що одержали території колишньої Австро-Угорської монархії» (Енциклопедія історії України / Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. – К : Наук. думка, 2012. – Т. 9, С. 108–109).

Цю ухвалу підписали Р.Пуанкаре (Франція), Б.Філіппс (Велика Британія), Р.Авезана (Італія), М.Мацуда (Японія). Вимоги країн Антанти щодо Польщі були чисто декларативними і ніколи не виконувались польським урядом.

Галичани не визнали рішення Ради Послів. У березні 1923 року на галицьких землях відбулись десятки мітингів та інших акцій протесту. На одному з найбільших таких мітингів 24 березня 1923 року на площі Святого Юра у Львові було зложено урочисту присягу: “Ми український нарід присягаємо, що ніколи не признаємо панування Польщі над нами і використаємо кожну нагоду, щоби скинути зненавиджене ярмо польської неволі і з’єднатися з великим українським народом в незалежній, всі українські землі обіймаючій, державі!”

Джерело

Facebookgoogle_pluslinkedinmail


2015. All rights reserved.

Оприлюднено 14/03/2016 Nadia_Halushka в категоріі "ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР", "Події

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *